"Період карантину — не той час, коли потрібно зупинятися": Тетяна Власова про PR ОМКФ та Української кіноакадемії, музику та вірші

"Період карантину — не той час, коли потрібно зупинятися": Тетяна Власова про PR ОМКФ та Української кіноакадемії, музику та вірші

Тетяна Власова — PR-директорка Одеського міжнародного кінофестивалю та Української кіноакадемії. Здається, що ми знайомі вже купу років, ще за часів, коли Тетяна працювала PR-менеджером телеканалу ICTV. Але нещодавно я зловила себе на думці, що майже нічого про неї не знаю (пости у соцмережах не рахуються). 

Оценка
- 4.83 из 5 возможных на основе 6 голосов

Саме тоді я написала Тетяні: "Привіт, а давай зробимо з тобою інтерв'ю? Про твою роботу в таких масштабних проєктах, музику та вірші". На що вона практично одразу відповіла мені: "А давай". Отже, знайомлю вас ближче з Тетяною Власовою.

Ти — PR директорка Одеського міжнародного кінофестивалю. Як давно ти там працюєш? 

До команди Одеського міжнародного кінофестивалю я долучилась два роки тому. Спершу як PR-менеджерка, а трохи більше ніж за півроку стала PR-директоркою. І додам, що не лише Одеського міжнародного кінофестивалю, але й Української кіноакадемії, над якою працює та ж PR-команда. 

Чому саме ця галузь? 

Все своє професійне життя займаюсь культурою. Я понад десять років працювала в журналістиці, здебільшого — саме в культурній (хоча певний час була і політичним журналістом). Про Одеський міжнародний кінофестиваль колись писала як культурний оглядач. Відвідувала Каннський кінофестиваль як представник медіа. Тобто була в темі культурної, зокрема кінематографічної галузі, хоча, звісно, зараз набагато більше в неї заглиблена, адже фактично працюю вже всередині індустрії. 

Таня Власова интервью

Пам’ятаю, що під час цих розмов мені так багато розповідали про майбутні величезні об’єми роботи, що в якийсь момент я почала жартувати, ніби мене вже не попереджають, а просто відлякують :)

Як ти потрапила до команди ОМКФ? Скільки співбесід довелось пройти? 

Все було досить класично — кінофестиваль шукав PR-менеджера, а я подумувала трохи змінити сферу діяльності (на той час працювала PR-менеджером телеканалу ICTV). Зрештою, ми з кінофестивалем знайшлися. Співбесід було багато, з усіма топ-менеджерами ОМКФ і Української кіноакадемії.

Пам’ятаю, що під час цих розмов мені так багато розповідали про майбутні величезні об’єми роботи, що в якийсь момент я почала жартувати, ніби мене вже не попереджають, а просто відлякують :) І лише потрапивши в команду, я зрозуміла, наскільки ці розмови відповідали дійсності — ті об’єми роботи, які є у нас, справді під силу не кожному. Тому у нас і працює така сильна команда. 

Таня Власова интервью

Що входить до твоїх обов'язків? 

Насамперед це розробка PR-стратегій, контроль над їх виконанням. Розробка та втілення промокампаній усіх наших проєктів. Постійна робота з міжнародними ЗМІ, робота з українськими медіа, з нашими інформаційними партнерами. Загалом — постійна робота над іміджем та впізнаваністю наших брендів і проєктів.

Іноді мене запитують: мовляв, чим ви займаєтесь впродовж року, якщо фестиваль триває всього дев’ять днів влітку? Типу, невже не можна швиденько підготувати його за місяць, а потім майже рік відпочивати? :) А насправді робота над наступним фестивалем розпочинається відразу ж після закінчення попереднього. І ця робота триває впродовж усього року. 

Таня Власова интервью

У нас справді фантастична, злагоджена команда, з якою нічого не страшно і на яку завжди можна покластись. 

Звісно, найгарячіший період — це місяць-два до старту. До речі, вже кілька років я відзначаю свій день народження саме в період Одеського міжнародного кінофестивалю — він припадає в липні саме на ці дати. І це прекрасно, тому що я святкую день народження в колі однодумців, надзвичайних людей, які роблять надзвичайну подію.

Таня Власова интервью

До речі, щодо нашої PR-команди, то на час фестивалю вона розширюється в рази — додаються великі команди координаторів, райтерів, контентників, фотослужба, відеосервіс, волонтери. Під час фестивалю у нас працює великий прес-центр, у нас одна за одною проходять пресконференції, ми оргпроанізовуємо величезну кількість ексклюзивних інтерв’ю з гостями ОМКФ. Курувати і контролювати весь цей гігантський механізм нелегко, але у нас справді фантастична, злагоджена команда, з якою нічого не страшно і на яку завжди можна покластись.

Таня Власова интервью

Ще один наш великий культурний проєкт — кінопремія "Золота Дзиґа", яку Українська кіноакадемія проводить щороку навесні. Це наш "український Оскар", на якому кожного року відзначають найкращих в українському кінематографі. Цьогоріч через ситуацію з поширенням коронавірусу і карантином церемонія 3 травня вперше пройде в онлайн-форматі. І, звісно, це для нас так само новий виклик. Ми швидко перелаштовуємо свою роботу на цей режим, підключаємо нові інструменти, генеруємо нові ідеї. І робимо все це, звичайно, дистанційно, адже всі дотримуємось карантину. Це складно, але це все дуже драйвить :)

Торік на участь у ювілейному 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі було подано 1110 фільмів із 40 країн.

Скільки фільмів за рік ти приблизно дивишся? Які твої найулюбленіші з останніх? 

У порівнянні з тим, скільки фільмів дивиться наш програмний відділ, моя кількість, звісно, є незначною :) Приміром, торік на участь у ювілейному 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі було подано 1110 фільмів із 40 країн. І програмний відділ має подивитися всі, щоб для конкурсних програм вибрати найкращі.

Я намагаюсь дивитись по кілька фільмів на тиждень. Із улюблених недавніх — українські "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча і "Додому" Нарімана Алієва. Обидва фільми були на 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі, "Додому" взяв там Гран-прі. Зараз ці стрічки є номінантами Четвертої національної кінопремії "Золота Дзиґа".

Таня Власова интервью

Як би пафосно це не звучало, але музика — це те, що звучить у мені постійно, я весь час мушу щось слухати, щось наспівувати, складати ноти в музичні фрази.

Крім цього, ти ще займаєшся музикою та пишеш вірші. На чому зараз більше сконцентрована? 

Так, я є солісткою та авторкою пісень гурту VLASNA. Кілька років тому ми під іншою, нашою попередньою назвою (АССА — ред.) були номіновані на премію YUNA в категорії "Новий подих". Як би пафосно це не звучало, але музика — це те, що звучить у мені постійно, я весь час мушу щось слухати, щось наспівувати, складати ноти в музичні фрази. Вже багато років займаюсь вокалом із прекрасним педагогом, учасницею проєкту "Голос країни" Катериною Рочняк. Намагаюсь стежити за музичними новинками — і українськими, і світовими, все це дуже надихає. А репетиції ще й відволікають від інших робочих думок, адже це прекрасно — на якийсь час заглибитись лише в музику і ні про що інше не думати. 

Таня Власова интервью

Щодо віршів, то зараз це взагалі значна частина моєї діяльності і, не побоюсь цього слова, творчості :)  Я пишу всього кілька років. Часом кажу, що я — "несправжній поет", не перебуваю всередині українського літературного процесу, все-таки більше збоку від нього :) Тим не менше, є люди, які мене читають, які знаходять у моїх віршах щось для себе, які за це дякують — і, на щастя, таких людей стає все більше. Мене це дуже тішить, тому що викликати в людей емоції — це насправді складно. Але якщо в мене це виходить — я буду робити це далі. 

Таня Власова интервью

До карантину ти почала навіть присвячувати заходи, на яких читаєш вірші. Ти вже читала онлайн #ВіршіПротиПаніки. Чи будеш продовжувати цю тему? 

Так, на початку року я вперше провела свій літературний вечір — це був захід у форматі квартирника, запросила туди своїх друзів — молодих українських поетів і музикантів. Було надзвичайно душевно, емоційно, я отримала величезну кількість теплих слів і прохань робити такі вечори і далі. Тож після цього ми з моєю подругою дитинства, телеведучою Світланою Рижук започаткували великий літературно-мистецький проєкт "ІншіВірші". Прем’єру влаштували в Києві, спеціальною гостею стала актриса Ірма Вітовська, яка читала у нас вірші сучасних українських поетів. 

Загалом мета нашого проєкту: показати, що читати — це модно, читати вірші — це сучасно, а читати хороші вірші українських поетів — це взагалі круто. Після Києва у нас були заплановані такі ж вечори в кількох містах України, але карантин порушив наші плани. Тому "ІншіВірші" пішли в онлайн — ми запустили флешмоб #ВіршіПротиПаніки, щоб трохи перемкнути увагу користувачів соцмереж від панічних настроїв і новин на красиву поезію. Нас підтримала бандуристка Марина Круть, багато поетів, музикантів, просто небайдужих користувачів, які люблять українську поезію. 

Таня Власова интервью

Словом, навіть період карантину — це не той час, коли потрібно замикатися і зупинятися. Навпаки — це час нових можливостей, і це круто. 

Щодо інших активностей, то у Фейсбуці і Телеграмі я веду блог #ТаняРозказуєІсторію, де ділюсь різними історіями про різних людей, факти, явища. Окрім цього, днями стартувало моє карантин-шоу "Питання від Тані" — на своїй сторінці в Інстаграм (@tania_vlasna) я веду лайви з цікавими креативними людьми, розпитую у них, як проходить їхній карантин, ми ділимось лайфхаками, порадами і взагалі чудово проводимо час). Словом, навіть період карантину — це не той час, коли потрібно замикатися і зупинятися. Навпаки — це час нових можливостей, і це круто. 

Таня Власова интервью

Як щодо книги? Чи назбиралось вже віршів для неї? 

Мене часто про це запитують, що, звісно, дуже приємно :) Я віджартовуюсь, мовляв, віршів поки назбиралось хіба що на брошурку — але тоді запитують, коли ж вийде брошурка :) Насправді це є в моїх планах. Думками я вже до цього дозріла, залишилось, щоб до видання книги дійшли руки. Причому великим аргументом для мене є те, що це буде приємно моїм батькам — коли я привезу їм свою книжку. 

Таня Власова - фото №1

І хоча наша розмова за Танею відбулася дистанційно, під час карарнтину, я дуже тішуся, що нам вдалося реалізувати це інтерв'ю. Нижче публікуємо маленьку частину віршів Тані Власової. 

*** 

увага, у місті введено карантин.

та він не стосується тих, хто і так один.

хто й так без потреби на вулиці не ходив,

для кого немає різниці — хвилин чи годин,

 

для кого не так вже й відкритий великий світ.

у мене поверхом вище — такий сусід.

живе наодинці, ніколи не каже "привіт",

коли він іде — ніхто не погляне услід.

 

він сам із собою проводить усі свята.

казали, він п'є і тримає старого кота.

він завжди мовчить, хоч би хто його не питав.

давно вже нічий — я не знаю, чи був, чи став.

 

щодня і в однаковий час, бо такий закон,

я бачу, як він виходить на свій балкон.

і мружиться, ніби очі змело піском,

у замку своєму, а зрештою — за замком.

 

навколо панує безліч окремих війн —

я думаю, тут багато таких, як він.

нічого не сталось для тих, хто давно один,

у місті, в якому введено карантин.

***

і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,

складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.

він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.

для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

 

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,

ніби слово не можу зчитати із сотень літер.

він закочував очі — Боже, яка різниця.

я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.

 

ще вона часом лякала його найгіршим:

я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.

іноді навіть писала для нього вірші.

він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.

 

він не слухав, але прикидався таки уміло,

а з часом і прикидатися перестав.

і одного дня вона це все зрозуміла

і замовкла, як замовкають старі міста.

 

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.

в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.

але він намагався ще довго знайти її голос.

і йому до кінця життя його бракувало.

***

і вони так ніколи більше й не зустрічались.

купували квартири в різних районах міста,

вчились жити із тими, до кого самі привчались,

нарікали, що в центрі ввечері ніде сісти.

 

випивали по келиху, іноді навіть більше,

заробляли на картку, віддавали комусь готівку,

то любили одних, то шалено любили інших,

проїжджали один повз одного на автівках.

 

не вважали себе, звичайно, у чомусь винними,

лікували чужими людьми затяжні образи,

не гортали сторінку, не стежили за новинами,

не ходили в кіно туди, де бували разом.

тільки іноді, попри правила і закони,

видихали — і зайвим спогадам не пручались.

і дивились на місто — кожен з свого балкону.

і ніколи більше в ньому не зустрічались.

***

і було багато жінок, і було багато вина.

з кимось він жив нарізно, з кимось — суміжно.

але більше ніхто не дивився на нього так, як вона.

і ніхто ніколи не посміхався йому так ніжно.

 

він багато де побував, багато чого навчався,

позбувався своїх залежностей від людей і справ.

він завжди був чиїмось, і все-таки час від часу,

згадуючи про неї, безпомічно завмирав.

 

дні за днями, такі однакові, далі котилися.

він, звичайно, радів, що й досі не зупинився.

і шукав — раптом хтось, як вона, на нього подивиться.

тільки більше чомусь ніхто саме так не дивився.

***

і вони знову зустрічаються десь під вечір,

як правило — у вівторок, щоразу в новій кав'ярні.

цілуються в щоку, гладять по черзі плечі,

радіють, що дружба між ними все не зів'яне.

 

сідають за столик десь подалі, у темряву,

замовляють — щоразу довго, щоразу одне і те ж.

він не каже — боявся спізнитись, бо їхав такими дебрями.

вона не каже — боялась, що взагалі не прийдеш.

 

він питає - ну, що у тебе нового-цікавого?

змінює голос, щоб хвилювання було не надто помітне.

офіціантка Іра швидко приносить їм каву —

підморгує і всміхається так привітно.

 

вона знизує плечима, мовляв, що тобі розказати.

і все хотіла б говорити йому не те.

трохи хворіла, каже, та наче усе позаду.

просто зима, розумієш, поганий імунітет.

 

він їй: "бережи себе". класично і так безжально

— скільки значень слова можуть в собі вмістити? —

та на мить заплющує очі від міцного бажання

закутати її в ковдру і захистити.

 

далі говорить сам, про постійні стреси

на роботі, про втому, якісь вказівки згори.

вона недбало робить ковток еспресо

і думає — Господи, тільки б довше він говорив.

 

тільки б і далі смішно розмахував руками,

розказуючи свої дрібниці, чужі сюжети.

вона, безумовно, слухала б це роками,

впізнаючи безпрограшно всі його жести.

 

і так щовівторка, щоразу в новій кав'ярні.

за столиком поруч — весела юрба дівчат.

і кожен з них знає, що нічого тут не зів'яне.

кава вистигає, вони все більше мовчать.

 

прощаються вже на вулиці — мліє шкіра

від хаотичних дотиків. тиждень їй на відновлення.

у вікно їх бачить офіціантка Іра

і з думкою "гарна пара" йде приймати нове замовлення.

***

Ось мені п'ять, я нічого не знаю про світ.

Я найбільше боюсь загубитися в магазині.

Я маленький і завжди рум'яний, немов бісквіт.

Я люблю свою маму, мультфільми і апельсини.

Ось мені десять — мій вік, каже тато, ковзкий.

Я сміливий, бо — раптом що — мені завжди підкажуть.

Я трохи незграбний і іноді вірю в казки,

Прошу у батьків під ялинку новенький гаджет.

Яка там наука, які — не смішіть — книжки.

Не вчіть мене жити, мені тепер все відомо.

Мені вже п'ятнадцять, я виріс і став важкий.

Я вперше забув повернутись на ніч додому.

Ось мені двадцять, я мамі на радість студент.

Часті кохання до ранку, часті прогули.

Хто мені тільки не дзвонить тепер: "Ти де?"

Добре, що тут про мене ще не забули.

Тридцять, вже тридцять — я маю свою сім'ю.

Маю стабільну роботу — я перспективний.

Втомлююсь страшно і часом багато п'ю.

Мамі дзвоню все рідше — і це не дивно.

Ось мені сорок, я маю смішних дітей.

Гарну кохану, іноді навіть коханку.

Ще десяток — і я ювіляр, я збираю гостей,

Та навряд чи тепер ми гулятимемо до ранку.

Сльози трапляються, рідше — щасливий сміх.

І мене все частіше чомусь називають дідом.

Святкував шістдесят — запросив із дитинства своїх,

А один не приїхав, і більше вже не приїде.

Я погано став чути, я майже, на жаль, осліп.

Я повільно ходжу, ніби ноги мої з лозини.

Ось мені сімдесят — я нічого не знаю про світ.

І найбільше боюсь загубитися в магазині.

Фото: особистий архів Тетяни Власової

Подписаться Подписаться
Новости партнеров

сейчас читают

Последние новости