Войти
ХочУ
  • Гадания на свидания
  • LOBODA в эксклюзивном интервью
  • Танці з зірками 2018
  • Хэллоуин 2018
  • Маникюр 2018
  • Сериалы и ТВ-шоу
  • Новое тревел-шоу с Геннадием Попенко: как на мотоцикле проехаться по Албании, погулять на сербском фестивале и пообщаться с хорватами на украинском языке

    17:40 0
    Новое тревел-шоу с Геннадием Попенко: как на мотоцикле проехаться по Албании, погулять на сербском фестивале и пообщаться с хорватами на украинском языке

    Редакция ХОЧУ.ua встретилась с телеведущим Геннадием Попенко, чтобы расспросить у него подробности нового тревел-шоу, которое будут транслировать на «UΛ:Перший». Нам было интересно узнать, чем программа «Баклани на Балкани» отличается от других гидов по путешествиям, которых сейчас немало на телевидении. И Гене удалось нас удивить – он рассказал о том, как вместе с женой проехал Албанию на мотоцикле, погулял на сербском фестивале духовых инструментов и без проблем общался на украинском с гостеприимной хорватской женщиной. Мы публикуем интервью на языке оригинала.

     

    5 5 2

    Розкажіть про проект Баклани на Балкани – як виникла ідея зняти передачу, скільки людей у вас в команді?

    Насправді, спочатку ми з дружиною просто хотіли з’їздити на відпочинок в Албанію на мотоциклі. Потім я почав шукати цікаві місця, які могли нам трапитися по дорозі, і з того з’явилася ідея – а може нам треба зробити шоу з дивовижними місцями, про яких немає інформації в інтернеті або на телебаченні? Але потім, коли я почав розробляти ідею, вже хотів відмовитися від цього, бо зрозумів, наскільки це буде важко. Запропонував дружині забути про шоу і просто поїхати в подорож для себе, але вона наполягала на тому, щоб ми створили програму.  І вже перед виїздом сказала мені: «Я взяла п’ять купальників, ми ж будемо на п’яти морях»… в подорожі вона вдягла лише один, а нормально ми встигли покупатися лише у двох водоспадах. У нас не було часу на перерви, не було часу на відпочинок. О другій ночі ми падали обличчями в подушку, а о шостій ранку вже виїжджали в дорогу.

    В команді тревел-шоу нас було п’ятеро. Більше нікого ми не підбирали, нікого не висаджували. В машині в нас сидів водій – він же оператор і режисер на майданчику. Поруч сидів другий оператор, він же оператор монтажу, а позаду сиділа дівчина фотограф – вона ж дизайнер по поліграфії, творець запрошень і заставок. А також моя дружина, яка їхала зі мною на мотоциклі, вона одночасно адміністратор і продюсер. Я автор, редактор, продюсер і ведучий. Відповідно виробництво всього проекту зав’язано на цих п’яти людях.

    Вся команда перший тиждень звикала один до одного, до темпу, трохи сварилася. На другий тиждень всі зрозуміли темп. На третій тиждень, якщо я казав, що хочу водички, мені кричали: «Гена, поїхали вже». І я думав, які ж всі молодчинки.

    – Чи змінилося щось в дорозі як це часто буває в тревел-шоу?

    За великим рахунком ми відвідали дев’ять країн (не вдалося проїхати в Туреччину), але ми також були на одній невизнаній території Придністровської Молдавської Республіки. І ми двічі проїхали Румунію. Тому можна сказати, що в нас було майже десять країн. Ми принципово не заїжджали в столиці, а на автобан виїжджали лише два рази – в Греції і Хорватії.

    По дорозі проект майже не змінився, правда, ми дуже хотіли заїхати в Туреччину, в європейську її частину. Але не вдалося по технічним причинам, бо на нашій машині, яку ми взяли в оренду, не можна було перетинати кордони країн, де є якісь проблеми з державоустрієм або ж воєнний стан (а в Туреччині зараз умовний, але все ж таки надзвичайний стан). Ми взагалі не планували іншої дороги, але коли зрозуміли, що туди нам не потрапити, то змінили маршрут. Це було в останній болгарській локації – рекреаційній ділянці сухопутних черепах, де ми побачили вражаючу людину, про яку хочеться розповісти.

    Далеко в селі Баня, що розташоване в горах на півдні Болгарії, живе один чудовий чоловік. В тих краях є багато черепашок, а у них є свої проблеми – когось собачка вкусила, когось машина переїхала.  Саме тому цей чоловік створив рекреаційну зону, куди люди з усієї Болгарії привозять йому черепашок. Чоловік настільки давно цим займається, що до нього ветеринари з усієї країни звертаються за порадою. Він нам показував своїх черепашок – оця могла померти, ця могла залишитися калічкою, а у цієї панцир тріснув, бо її машина переїхала. Це так дивовижно, бо він не тільки займається черепахами, ще й проводить класи для діток, розповідаючи про тварин.

    Саме після цієї локації ми перепланували нашу подорож і поїхали новим маршрутом. Була цікава дорога, красиві гори. Тому якщо щось іде на мінус, як здається, то може бути великий плюс.

    – Які були форс-мажорні ситуації в подорожі. Можливо ви планували для сюжету одне, а отримали зовсім інше?

    Таких ситуацій було багато. Коли планували маршрут, а це було близько півроку, не враховували деяких особливостей доріг. А серпантини – це щось. Здається, дивишся на Google карту, думаєш «та то  ж невеличка дорога, для нормального мотоциклу і машини то не проблема». Але виявилося що, ці серпантинові дороги забирають дуже багато часу.

    В подорожі у нас була величезна кількість локацій – десь 60, але крім них найцікавіше відбувалося по дорозі між ними. Найцікавіше взагалі було, коли ми зустрічали місцевих бабусь і дідусів, починали торгуватися на базарах. Наприклад, в Хорватії ми приїхали в далеке село, яке на трьох картах нам показувало місцину далеко в горах, а ми були в нормальному населеному пункті. Так от, там не було жодного вільного місця, де можна було зупинитися. Але в сусідньому присілку ми знайшли будиночок, хазяйка якого на ім’я Мілка – наполовину хорватка, наполовину швейцарка – дала нам притулок. Такого ми не очікували, і це виявилося цікавіше, ніж будь-яка запланована локація.

     

    Між нами почалося таке спілкування – вона не знає англійської, я німецької, але врешті-решт я шпарив українською, вона хорватською, і ми чудово один одного розуміли. Я стояв на кухні різав салат, точив ножі, вона діставала шпік – щось схоже на наше сало з прошарком м’яса, щоб нажарити нам яєчню. Я казав, що нам досить і однієї десятої того шпіка, але вона все продовжувала ділитися з нами запасами. 

    Оці моменти найкрутіші, і коли повертаєшся в Україну, їх дуже не вистачає. Бо у нас люди чудові, але трошки насторожені, а там взагалі «без печалі». Ти залишаєшся в будинку, а хазяїн може кудись піти і не повернутися до твого від’їзду.

    - Що запам’яталось по окремим країнам?

    В великих містах є свої правила, їх туристу також треба добре знати. Наприклад, в історичному місті Котор (Чорногорія) є певні пояснення місцевої культури. Наприклад, до цих пір біля центрального входу в місто стоїть «позорний стовп» і рубальна полиця, схожа на отвір для листів, але насправді то отвір для руки, яку відрубували. Колись так карали людей, яким подобалося брати чуже. Уявіть, результат є до наших днів – в усіх чорногорських супермаркетах, куди ми заїжджали, полиці для речей відвідувачів без дверей і ключів.

    Коли ми їхали в Сербію, ми дуже непокоїлися через їх політику. Вони, наприклад, вважають, що Хорватія має бути з ними, а от хорвати вважають інакше. Незважаючи на наші погані передчуття, бо ми співставляли себе з хорватами, все було чудово.

    Сербія зробила з нами просто неймовірне – розбила, розірвала й перетерла в пил всі наші передчуття. 

    Туди ми потрапили на фестиваль Гуча (однойменно з маленьким містом, де живе 2 000 чоловік), куди щороку приїжджає від 1 до 1,5 мільйона людей.  От якщо там не побувати, то вважайте, що ви нічого в Сербії не бачили. На фестиваль Гуча приїжджають духові оркестри з усіх найближчих країн – там албанці, чорногорці, хорвати, румуни. Це дивовижне видовище, коли маленьке містечко переповнюється людьми, всі місця і кафе наповнюються, а звідти одночасно лунає музика. Десь танцюють, десь цигани крадуть гроші, хтось плаче, хтось голосно сміється. І все це дивовижне явище.

    – Яке враження після мусульманських країн, які ви бачили?

    Ми були в Боснії і Герцеговині – це чудова країна, де є народ босняки, в якого «мусульманство» це не тільки віросповідання, але й національність. Тому в Боснії найяскравіше можна побачити поєднання різних світів – католицизму, православ’я та мусульманства, які прекрасно уживаються разом, але на своїх умовах.

    Наприклад, там в місті Мостар чітко відділені річкою сербська і хорватська частини від мусульманської, хоча серби живуть на обох сторонах. Так от хорватська частина більш сучасна і прямолінійна, а от мусульманська – старовинна, з різноманітними арками. Там було декілька воєнних дій в 90-х – спочатку хорвати воювали з сербами, а босняки пили каву в кав’ярнях, їх ніхто не чіпав, коли навколо стріляли снайпери. Потім цей конфлікт себе вичерпав, почалася боротьба боснійців за незалежність від сербів, а в цей час хорвати сиділи в тих самих кав’ярнях.

    Так от, міст в Мостарі – він був для них певною межею, насправді він пішохідний і стратегічного значення не має. Але його спеціально зруйнували вибухівкою, щоб показати що поєднання двох різних націй і віросповіданнь немає. Але на початку 2000-х цей міст відбудовували Нідерланди, Франція, Італія та Всесвітній банк розвитку, і витратили на це 20 мільйонів євро. Проте там і досі є багато будинків, які нагадують про ті події, бо всюди є сліди від вибухів мін та інших воєнних дій.

    А от в Которі, в Чорногорії, є церква святого Стефана, де знаходиться два іконостаса – католицький і православний. Колись, в 1300-х роках в південних частинах балканського півострова на православну церкву було гоніння від мусульман. Її представники тікали північніше, тому попросилися в католицьку церкву в Которі. З тих пір вони там оселилися і співіснують разом – це чудовий приклад того, як уживаються разом релігії.

    – Як ви планували бронювання готелів і зйомки окремих локацій?

    З розміщенням в готелях ми майже нічого собі не планували, це була певна авантюра. У нас був жорсткий таймінг, бо нам треба було зняти всі локації, які ми намітили, зарядити апаратуру. Тому ми орендували готелі в основному на ходу – це були щасливі випадки, коли вдавалося ще й щось познімати, але якісь обзори регіонів ми робили для себе.

    Наприклад, в північно-західній Греції в районі Загори, куди дуже важко доїхати, неймовірна краса. Там знаходиться каньйон річки Вікос, який занесений в книгу рекордів Гінеса через співвідношення глибини до широти. Там в одному місці глибина буває кілометр, а по ширині його можна просто переступити.  Це регіончик з дивовижно гарними турецькими місцинами – вони складені з каміння, але здається, що все там зроблено з павутиння.

    Там дуже красива архітектура, місцеві замість черепиці використовують кам’яний сланець – прямо з гір, який йде ніби прошарками, люди висмикують з гори шматки і викладають їми свої дахи. Виглядає це просто чудово. Але, на жаль, познімати це не вдалося, бо ми приїхали туди зранку і в нас не було багато часу, тож ми вирішали їхати на Албанію, щоб не витрачати знімальний день.

  • –  Що дають вам такі екзотичні подорожі?

    Ти бачиш, що всі люди нормальні і адекватні. Всі міфи, які показують по телевізору, то все неправда. Треба їхати самому, щоб побачити це.

    Світ готовий до того, щоб бути інтернаціональнім. Треба зберігати свою національну ідентичність, але кордони зараз відкриті, як і люди. 

    Не слід тільки відпочивати в поїздках, треба вчитися і змінювати свої світогляди. Та навіть світові платіжні системи готові до інтернаціоналізму, з сучасними картками це цілком можливо.

    – А що непотрібно брати з собою в подорож? Можливо, ваша дружина вже добре знається на цьому?

    Моя дружина через те, що вона дружина мотоцикліста вже підкована на цьому. Вона бере з собою все – і «масло для того», і «крем для цього», але переливає їх в маленькі баночки, схожі на мензурки. Також для далекої подорожі треба все комбінувати, щоб одна річ виконувала декілька функцій.

    Редактор рубрики Стиль жизни: Анастасия Сохач
    Редактор рубрики Стиль жизни: