Сніг і серце

Сніг і серце

...Батарея вкотре обпекла босу ступню. М-да, ситуація: на підвіконні ногам холодно, а на радіаторі - гаряче. Нічого, потерплять. Краса вимагає жертв.

Добре, що нарешті зробили широкі підвіконня - сидіти зручніше. Можна навіть в плед закутатись - і не впадеш. Це класно, адже іноді замерзаєш, коли годинами сидиш на вікні, притулившись головою до шиби, і дивишся на небо. Нічне. Темне. Іноді зоряне. Ти просто сидиш і дивишся. І більш нічого. Ніякі думки не бігають в голові голодними тарганами, пульс не стрибає блохою від почуттів, нервова система не тріщить старим кабелем від переживань. Ні. Всього цього нема. Ти просто сидиш і дивишся. На небо. Де холодні і пихаті зірки намагаються переблистіти одна одну. Їм до тебе немає ніякого діла. А тобі також байдуже. До всього. Окрім неба. Ти просто сидиш і дивишся. На небо.

До речі, ви знаєте, що таке небо? Так, скептичні посмішки прошу прибрати. Ні, це не атмосфера нашої планети. Ні, це не домівка Бога. Ні, ні, ні і ще раз ні. Пальцями біля скронь попрошу не крутити, я хоча і псих, проте це стихійне.

Так от. Небо. Скажу коротко. Це місце, де воля зустрічається з мрією. Ось так.

Знаєте, в мене з дитинства збереглась одна надзвичайно казкова, але все-таки така чудова мрія. Це мати великі-великі крила. Такі, щоб можна було злетіти вгору і погратися у піжмурки з сонцем. Політати наввипередки з вітром. Побумкати на барабанах грому. Покружляти в шаленому вальсі зі снігом.

Але перш за все крила були і є для мене символом свободи. Відірватись від землі! Відчути п'янкі аромати неба! Полетіти далеко-далеко!!! І більше не повертатись...

І от, щоразу сидячи на підвіконні, я уявляю себе там, серед тих зірок. Але не такою, як вони, ні. Я б там не залишилась. Так, заскакувала іноді на гостину. Я б краще літала зі сніжинками. Такими холодними, маленькими, колючими. От би самій такою стати...

Але поки що я просто сиджу і дивлюсь.

Оценка
- 4.5 из 5 возможных на основе 2 голосов

***

Проте сьогодні щось було не так. Щось порушувало звичну гармонію вечірнього ритуалу. А-а, це знову ти... Слухай, можеш мене залишити в спокої хоча б на сьогодні?

Туга сіла навпроти і мовчки похитала головою.
- Я не сама, - тихо прошелестіла вона.

Через вікно пройшли ще дві постаті. Одну з них я одразу впізнала.
- Здоров, Самотність! Як ся маєш? - привітала я стару знайому.

Проте Туга мене перебила:
- Впізнаєш? - і вказала на другу персону.

Я уважно придивилась. Бліде, змарніле обличчя,вицвіле волосся, бездушний, блукаючий долівкою погляд, старе й потерте вбрання. Якщо добре придивитись, то можна побачити сліди колишньої вроди, але смутно. Хм, скидається на збіднілу та потовчену життям принцесу...
- Ні, - заперечно похитала я головою.
- Ну, тоді будьте знайомі. Любов. В народі ще кличуть Кохання, - представила Туга.

Я не повірила своїм очам. Як?.. Невже?.. Невже це те оспіване почуття, яке зводить людство з розуму та водночас дарує йому неземне щастя? Отаке... навіть слів не доберу, яке...
- Твоя Любов, - уточнила Самотність.

Зрозуміло... Але знову: як? Як я до такого докотилась?
- Не дивуйся, - продовжувала Самотність. - Ти втратила спершу Надію на Його повернення, а потім - і Віру. Віру в те, що таки варто Надіятись. І все. Фініто.

Я заторможено кивнула. Ага. Фініто. Спершу Надія, потім Віра. І тепер - вічна мерзлота. В серці. Бо душі вже нема. Ха! Іронія долі - я так хотіла бути схожою на сніг. Хотіла - маєш! Відморозок...

...Доки я роздумувала, Туга із Самотністю кудись зникли. Любов тихо сіла на їх місце та нарешті підвела голову і глянула на мене. Раптово яскравими очима кольору весняного неба. Такими до болі знайомим... Але мені байдуже. Небо краще. Тим паче, коли з нього сиплеться сніг. Такий холодний... довершений...чистий...

...Цікаво, а якщо тепер сніжинка впаде мені на серце, вона розтане?
Напевно, ні.

Автор: Янислава Шаду

Источник: hochu.ua

Подписаться Подписаться
Новости партнеров

сейчас читают

Последние новости