Не забыть курчавых прядей,
А забыть все не выходит,
По сугробам по пузатым,
Пробегает мышь украдкой.
Мелкую поймаю в руки,
Розовые лапки дрогнут.
Заверну тебя в платочек,
И в карман засуну. Грейся.
Необычная зверушка,
В шубке розовато-белой,
Подарю грызунью Рыжей,
Чтобы память не ослепла,
Чтоб дыханье дольше длилось,
Дабы горе отступило,
И рука рукой накрыта.

Фёдор Витрыло
(из цикла „Офелия в снегу”)

***

Старий шиферний дах, обліплений осіннім листям... Сірий Кіт, досхочу нагулявшись в мокрих Небесах, спускається повільно на землю... Порив вітру куйовдить йому пухнастого хвоста. Він не поспішає, час від часу зупиняється, обнюхується з вітром; вони – друзі, споріднені душі – Вітер і Сірий Кіт.
А я заздрю їм обом по-білому, бо я не вільний прогулятись старими дахами та горищами. Не кажучи вже про Небеса...
Зупинившись на порозі моєї оселі, Кіт вагається.
- Заходь, - кажу я йому і ділюсь із ним останнім шматочком дешевої ковбаси.
Він уважно обнюхує той продукт і неквапом починає їсти. Думаю, він робить це виключно із співчуття, і з таким виглядом, що мені стає соромно: я ж забув подати йому ніж та виделку! Отож, зніяковіло відводжу погляд вбік.
Сповнений почуттям власної гідності, він поважно витирає свої пишні вуса. “Дякую” від нього не діждешся. Яке там! Це ще я повинен йому дякувати за честь. Та я мовчу, бо він не любить зайвої метушні. Терпляче чекаю.
І ось, нарешті! Завмер і втупився в мене своїм місяцеподібним оком.
-Вибач, - починаю я, знітившись, - мене цікавить Офелія... Ти бачив її там... на Небесах?
Дивно, це питання його розчулило. Я не чекав, що він такий сентиментальний: вискочив мені на коліна і, лагідно буцаючи в підборіддя та груди, голосно замуркотів.
- Звісно, бачив, друже. Ми загорали на березі Стіксу, чекаючи Поромника. А коли той причалив до нашого берега, я ще позичив їй кілька монет. Старий здирник зажадав від неї подвійної плати за послугу. Ну, ти розумієш, чому... Він бачив, як її витягували з хвиль Рятувальники...
- Боже мій, - прошепотів я, затуливши обличчя долонями.
- Ну!.. Не варто так убиватись, - підбадьорююче муркнув Смугасто сірий, - могло бути гірше... якби не я... - додав, скромно відвівши погляд.
- Дякую, Пане, - прошепотів я, зронивши скупу сльозу.
***
Все вирішилось того дня, коли я стояв по коліна в снігу, майже годину не зводячи погляду з вікна її квартири. Я мусив її побачити сьогодні, або замерзнути, як ота ворона, що лежить на дитячому майданчику.
Я був хворий. Хвороба моя називалась – кохання. Я не міг, як то кажуть, ні їсти, ні спати... Все летіло, валилось і падало з рук... Мене пожирало одне бажання: бачити її, стиснути в обіймах...
Я страждав нестерпно і прагнув зцілитись від цього дурного кохання... Я ненавидів себе, обзивав ідіотом, а її – брудною шльондрою... Та все дарма.
“Хлопче, ліки від кохання – саме кохання, - сказав мені один відомий філософ. - Поки ти будеш йому опиратись, доти воно тобою володітиме. А піддайся йому – і невдовзі воно розсіється, як туман під сонцем.”
“Так, так, я кохатиму! Нехай виглядатиму дурнем, повним дебілом, але я діждусь її сьогодні... Вона відчує, що я її чекаю!”
Тим часом, пальці на ногах вже втратили чутливість, а мороз міцнішав. У відчаї я почав кликати на допомогу ті сили, до яких може звертатись тільки схиблений.
Я не знав, як це робиться, та моє шаленство само народжувало дикі звертання. Невже то був я?!!
Раптом скрипнули двері під’їзду і повільно відчинились. Я ще нікого не бачив, але вже знав, що це вона...Всім своїм єством я це відчув. Серце моє радісно затремтіло.
Вона йшла повільно, напружено вдивляючись поперед себе... Та коли я відділився від стовбура старого каштана, раптом завмерла на секунду, а потім зробила крок назустріч.
“Не знаю, чому я вийшла, - шепотіла вона схвильовано, пристрасно обіймаючи мене, - вже півгодини щось випихало мене на вулицю і якийсь таємничий голос невідступно просив: Вийди! Я намагалась придумати причину... Заради Бога, чому мені треба вийти? Може, в магазин? Ні, нічого не потрібно... Може, до тебе на побачення? Теж ні, адже тебе немає в місті... А потім несподівано, ніби полуда з очей спала, я зрозуміла: це ти мене кличеш... ти десь близько, може, навіть, за вікном...”
Я притис її до свого серця і думав, що якби зараз з неба почало падати каміння, мені було б байдуже... якби тільки наші обійми не роз’єднались.
Та моє щастя таїло в собі отруту. Смертельна туга хвилею накочувала і знову відступала на деякий час.
Що це було? Я відчував, що хочу її навіки і в той же час страшенно волію скинути з себе ці ланцюги... Втекти, стрілою врізатись в темну хмару і забутись, розсіятись на атоми, змішатись зі сніжинками чи краплями дощу.
- Я більше не повернусь додому, - випалила вона. – Як собі хочеш!
Я впав на землю і почав сміятись. Я качався по снігу і реготав, як божевільний.
- Піднімайся, дурню, - сказала вона, - ходімо на трамвай!
- В мене немає грошей на квитки, - видавив я крізь сміх.
- А зайцем, слабо?
- Я виродок, - сказав я, різко припинивши істерику і сівши навпочіпки, - твої родичі тобі про це повідомили, сподіваюсь?
- А як же, і не раз!
- І ти кохаєш божевільного придурка?
- Так.
- Ти – збоченка...
- Звісно... Та якщо ти будеш випендрюватись, я можу й передумати...
Вона зробила рух в бік будинку. Я блискавично впіймав її за руку і прошепотів погрозливо:
- Е-е, ні, запізно, зміюко! Залишила жало в моєму серці, тепер і сама нікуди не втечеш!
Вона накинулась на мене і ледь не задушила своїми пристрасними поцілунками, що пропікали наскрізь, до самого серця. Відьма проклята...
***
В трамваї було холодно. За вікнами – чорна бездонна прірва. Кілька скоцюрблених фігур тулились на сидіннях, втупившись у ніч.
Ми стукались носаками чобіт, сидячи один навпроти одного, щоб зігріти ноги.
- Тебе будуть шукати, - сказав я.
- Я залишила записку: „Не шукайте мене!”
- Тоді будуть шукати мене...
- Ти боїшся?
- Дурна ти... Ти хоч уявляєш, на що ти йдеш? Я нічого тобі не дам, крім пристрасних обіймів та жагучих пестощів...
Вона солодко, розімліло усміхнулась на мої слова.
- Даси... А твої вірші? А твої подвиги? А твоя вірність?
“У неї дитячі риси обличчя, - думав я, - вона завжди буде привабливою. Навіть в старості... Можливо, я її не вартий. Яка б інша жінка пішла з теплої затишної квартири в холодну засніжену ніч, вслід за безголовим коханцем, заради якогось примарного вічного кохання?.. Мабуть, вона теж схиблена?.. Так і є, бо любить мої вірші. Інші вважають їх шизоїдними. Я повинен признатись їй... Вона не заслуговує на обман.”
Я взяв її маленьку руку і поцілував у долоню.
- Я повинен тебе попередити, моя Офеліє...
Не витримав того погляду. Продовжував, опустивши очі додолу.
- Я їду з тобою і сподіваюсь, що ми незабаром розлюбимо один одного... Ти вдерлась в моє серце і позбавила мене волі... Я тепер оспівую тільки тебе і твоє кохання. Я раб... А я хочу писати про все інше... Для мене це кохання, як чума, як прокляття... Це добре, що ти вирішила бути зі мною. Так-так, подружньої рутини воно точно не витримає. Ми набриднем одне одному, а може, навіть, і зненавидим!..
З-під в’язаної шапочки вибилось тоненьке пасмо волосся. Офелія сумно крутила пальчиком рудий кучерик.
Потім жалібно скривилась і тихо промовила:
- Бідний ти мій... Я допоможу тобі роздивитись, яке чудовисько ти покохав. Угу... насправді, я дурна, ледача, нечупара, та ще й вперта, як осел! Я теж думаю, що незабаром тобі обридну і ти звільнишся. А я повернусь додому, до таких же бездарів, як і сама. Там мені й місце.
Я посадив її собі на коліна і, голублячи, шепотів на вухо:
- Вибач, зірко моя, це я тебе не вартий, вибач...
Вона замовкла, схиливши голову мені на плече, тільки комір моєї куртки чомусь став мокрий.

***
В старій хатині свистіли протяги від розбитих шибок, підозріло хиталась підлога, всюди заснувало павутиння, але що саме найголовніше – там були двері і пічка.
- Ну, що ж, Офеліє, - сказав мені мій коханий Поет, - ось тобі й печера! Відтепер я буду щоденно ходити на війну, на полювання та іноді розважитись з іншою самкою, а ти будеш дбати про вогнище!
- Тільки не забувай щовечора повертатись додому!
Він усміхнувся і пішов по дрова.
Я заходилась наводити лад.
Звичайно, я могла признатись йому, що ніхто нас не шукатиме. Бо після тих скандалів, що я сама провокувала вдома, мене ще довго ніхто не захоче там бачити.
Якби я йому про це сказала, ми просто поїхали б до нього додому. І він писав би вірші у своїй квартирі про брудні простирадла та сірі сутінки за вікном, про недопалки, які йому приносить кохана з третього поверху, де живе багатий нікчема.
Боже, як це непросто – бути коханою геніального поета. Та я залишусь поряд з ним у віках. Коли люди читатимуть про його життя, вони читатимуть і про його кохану. Вони розповідатимуть: оці вірші він присвятив своїй коханій Офелії, а цей цикл поезій він писав у старій засніженій хижі, де вони з Офелією переховувались від розгніваних родичів.
Ні, йому не вдасться мене розлюбити, я стану для нього необхідною, як хліб, як вода, як повітря, як папір для написання віршів!..
Він сам не здогадується, яким стане колись славетним та відомим... Зате я знаю про це. Закоханій жінці багато відкривається...
Через кілька днів до нас завітала делегація. Троє селян, досить рішуче налаштованих, вже зайшли на подвір’я крізь виламані ворота. Мабуть, помітили дим із пічної труби.
Правду кажучи, я трохи злякалась.
Та Поет уже вийшов на ганок з достатньо зверхнім виглядом.
- Я вас слухаю, громадяни? – суворо звернувся до них, коли ті підійшли поближче.
Чоловіки на хвильку зам’ялись.
- А ти не наїжджай з розгону, а краще скажи нам, по якому такому праву ви тут поселились? – озвався маленький, з цигаркою, намертво приліпленою до нижньої губи. Він розмовляв, а вона метлялась в такт і не падала.
Поет мовчки вийняв щось із кишені і показав їм зі словами:
- Підійдіть ближче!
Селяни з осторогою наблизились і, заглядаючи йому в руки, враз змінили тон.
- Вибачте, капітане, ми ж того... не знали.. ми для порядку. А що, ви тут... тобто, невже щось трапилось?
- Ну, раз уже так вийшло, - спокійно і розважливо заговорив Поет, - я вам скажу дещо... В нас тут справа. А вас попрошу поменше базікати в селі чи поза селом, бо можете нашкодити справі... Не бійтесь, вам нічого не загрожує. Але поблизу цього місця без нагальної потреби краще не тиняйтесь. Хіба що помітите когось підозрілого, то сповістіть.
- Зрозуміло, капітане.
- Що ти їм показав? – кинулась я до нього, коли він повернувся в хатину.
Регочучи, він повалив мене на наше убоге ложе. Я пручалась від невгамованої цікавості.
- Офеліє, ти справжня жінка: цікавість в тобі сильніша за пристрасть, - і він знову весело реготав, а я сердилась і демонстративно ображалась.
- Ну гаразд уже, зжалюсь над тобою, - і він подав мені якесь посвідчення.
То було посвідчення капітана міліції із його фоткою.
- Де ти його взяв?
- Рибко, тебе так само легко обдурити, як і їх. Це ж дешева фальшивка, як оті долари, що продаються в кіосках.
Він тішився, як мала дитина.
Я знала, що будуть дні і ночі, коли він мене навіть не помічатиме. Він навіть не запитає, звідки взявся папір і свічки. Він просто сприйматиме це, як належне. В ці дні він забуватиме про “війну і полювання”, а я ходитиму в село купити молока чи хліба, навіть сама шукатиму дрова.
Коли жар спаде, він скаже:
- Я сьогодні йду на оленя, а ти поки що можеш почитати.
І кивне на купу списаних аркушів.
Я радісно усміхнусь і, вмостившись як найзручніше, почну читати і перечитувати. Повільно, насолоджуючись кожним рядком, кожним словом.
Коли він повернеться, я зустрічатиму його, стоячи, притиснувши до грудей аркуші. Він зупиниться на порозі і мовчки дивитиметься на мене.
- Кохання моє, - скажу я, - ти найгеніальніший з поетів! Ти перевершив навіть Боба Маккоркла!
Він засміється, як дитина, і, щасливий, кине на підлогу здобич.
- Люба моя, тоді будемо святкувати! Розбери оленя!
Я весело метнусь до торбини. Висипавши з неї картоплю, я скажу:
- О! То олень буде з гарніром?! Яка смакота! І навіть зі сметанним соусом!? Царська вечеря!
Це буде вечір, сповнений нестримних веселощів та пристрасного кохання, оспіваного справжньою поезією.

***
Смугасто сірий вже починав куняти, сидячи на дивані, куди я його чемно запросив. Та й не дивно: після таких мандрів йому хотілось солодко поспати, нарешті, а я продовжував йому набридати зі своїми переживаннями. Я розумів це, але не міг зупинитись.
- Знаєш, - відкривав я йому своє серце, - одного разу їй наснився дивний сон. Вона впіймала пташку, таку гарну, яскраву, тримала її в руках, голубила, і дуже боялась, щоб вона не втекла. Раптом пташка в її теплих долонях завмерла, якось ніби почала зменшуватись і... перетворилась в зелену жабу. Офелія страшенно злякалась, розгубилась, але вчасно здогадалась розкрити долоні...
Вона подумала, що пташка не може жити в неволі. І справді: жабка поворухнулась, відчувши, що ослабли обійми, раптом розпустила крильця і знову перетворилась на прекрасну пташку, яку Офелія піднесла до відкритих дверей. Там вона трішки повагалась, а потім затріпотіла крильцями і полетіла геть. Офелія проводжала її поглядом і бачила, що чим вище піднімалась та, тим розкішнішим ставало її забарвлення. І ти думаєш, що це було? – заплакав я.
Кіт потер лапою око і тихо замуркотів, намагаючись мене заспокоїти. Та я не міг вгамуватись:
- Це був сон про наше кохання... Це я став бридкою зеленою жабою! Я мучив мою дорогу Офелію... в мене почались напади роздратування, злості... я комплексував і зривався на ній. Я матюкався і приходив п’яний, як свиня. Вона все терпіла. А одного разу я наштовхнувся на її погляд: там була холодна зневага... Ось воно, те, чого я так хотів - кінець нашим почуттям... Та замість того, щоб зрадіти, я... опам’ятався і засипав її квітами та поетичними освідченнями. Я відчув, що смертельно боюсь втратити її кохання.
Друже, якби ти знав, ким я тільки не був заради неї! Я навчився красти в селян на городах овочі, яйця в курниках... Одного разу мене навіть побили в сусідньому селі... Чесно, ледве втік...
- Співчуваю, - раптом муркнув Кіт, розкривши свої очиська, - мене теж колись ледь не вбили... за якесь нікчемне, дурне курча!
Він скорботно похитав головою і знову почав дрімати.

- ...Потім ми повернулись в місто і жили в моїй задрипаній квартирі... Тут у мене почались напади нестерпної нудьги. До речі, тобі відомо, що це таке? Е-ех, навряд чи...І не бажаю... А вона це відчула... Я бачив в її очах невимовну тугу...Я намагався якось приховати свій настрій... Коли б я знав, що вона теж іноді заходить в те кафе... вона сиділа за столиком в кутку і бачила мій дурнуватий флірт з тією тупою лялькою...
Ввечері я дізнався, що вона втопилась... Це я її погубив, я... бо я – виродок!
- Та ти помилився, - знову відкрив очі Кіт, - вона не самовбивця! Що ти, що ти! Це був нещасний випадок!
- Але ж... вона залишила записку: „Я покидаю тебе!”
- Звісно, вона просто вирішила повернутись додому! Відчула, що пташка перетворюється в жабку і поспішила... Звичайно, якби вона так не поспішала і не була така знервована, то...
- Не може бути, - прошепотів я, вражений.
- Може. Самогубців Поромник і однією ногою на Пором не пустить! Невже ти цього не знаєш? Ти ж Поет!
- Чому ж тоді він зажадав від неї подвійної плати?
- Та... гнав понти!.. Звичайна річ!
Я радісно засміявся і поцілував Кота в холодний вологий ніс.
- ...Слухай, - сказав я через хвилину мовчання, - а ти можеш бачити її завжди, коли захочеш?
- Звісно.
- А можеш взяти з собою і мене?
- Можу. Тільки дай спочатку виспатись!
- Спи, любий Котику, спи! – тремтячим від збудження голосом шепотів я.

Автор: Фотина Вітрило

Источник: hochu.ua