Колишній морський піхотинець Адам Драйвер увірвався у світ кіно стрімко – і дуже швидко завоював провідні позиції. Подумати тільки – ще в нульових про нього ніхто нічого не знав, а вже 2015-го Драйвер зіграв харизматичного лиходія Кайло Рена в чергових “Зоряних війнах”, однієї з найзнаменитіших кінофраншиз. Потім були найнесподіваніші ролі у найшанованіших режисерів світу – ми згадуємо найкращі з них.
"Голодні серця" (2014)
Цю малобюджетну драму можна щиро порекомендувати тим, хто вже встиг стати шанувальником Драйвера після всіх гучних фільмів за його участю, що вийшли пізніше. Справді, у грі актора у цій картині є щось, що дещо важче розглянути за гучним ім'ям режисера, вражаючим фінансуванням чи винахідливим сценарієм. У “Голодних серцях” скільки завгодно вразливості та почуттів, які здаються надто щирими і навіть некінематографічними, щоб бути просто гарною акторською грою. У результаті вийшов один із найтрепетніших і хвилюючих фільмів у кар'єрі Драйвера.
За сюжетом, молоді люди Джуд (Драйвер) та Міна (Альба Рорвахер) знайомляться за не самих романтичних обставин – випадково опинившись замкненими в туалеті китайського ресторанчика у Нью-Йорку. Джуд – інженер, Міна працює в італійському посольстві. Це кохання з першого погляду, справжнє і велике почуття, що відмовляється визнавати прагматизм та раціональність. Але за кілька місяців Міні у посольстві повідомляють, що її переводять на роботу до рідної Італії. Міна шалено віддана своїй роботі і збирається все-таки повернутися на Батьківщину - але, звісно ж, вагається. Щоб затримати дівчину, Джуд влаштовує так, щоб вона завагітніла від нього. Дитина народжується не без проблем, але всі випробування ще попереду…
Героям Драйвера неможливо не співпереживати – ще й тому, що камера безжальна і знаходиться надто близько від обличь акторів, не втрачаючи жодної сльози і нової зморшки. Оператор порушує особисті простори і головних героїв, і самого глядача – але це і є магія кіно.
"Патерсон" (2016)
Першого досвіду співпраці з без перебільшення великим режисером Джимом Джармушем виявилося достатньо для того, щоб Драйвера всерйоз і надовго полюбили шанувальники “авторського” кіно. Адам грає у цьому фільмі талановитого, скромного, а головне – щасливого поета Патерсона. Він живе в місті, яке називається так само, як звуть його – милому і затишному Патерсоні, штат Нью-Джерсі. Ні, Патерсона не показують на телебаченні, він не читає свої вірші зі сцени і не підписує книги на презентаціях. Він заробляє на хліб тим, що керує міським автобусом. У нього є любляча красуня-дружина Лаура, є шкідливий, але привабливий пес Марвін. А ще є безліч чарівних моментів серед буднів, коли життя та його власне серце завмирає – і Патерсон тягнеться за ручкою та блокнотом, куди він записує свої вірші. Ноутбуком він не користується, та й смартфона не має.
Драйвер не просто грає людину, яка живе в повній гармонії з собою і всім, що її оточує – він живе в кадрі так, ніби знімається документальне кіно, реаліті-шоу про те, як коротають свої дні звичайні люди з іншого, по-доброму простого та кращого світу. Його герой за дві години екранного часу жодного разу ні з ким не посварився і не підвищив голос – навіть тоді, коли Марвін погриз на дрібні шматочки його блокнот із поезією. Патерсон просто продовжує жити далі, адже його життя – це і є поезія у чистому вигляді.
Спеціально для зйомок Драйвер отримав права на керування автобусом. Ну а те, що ріднить його з власним героєм, мабуть, завжди було у Драйвера глибоко всередині – інакше “Патерсон” не вийшов би таким бентежно природним.
"Шлюбна історія" (2019)
Так, у "Патерсоні" сімейна ідилія показана ненав'язливо і в той же час блискуче. Настільки, що у глядача, навіть найдосвідченішого в подібних речах, може скластися враження, що так і живуть усі сімейні пари на світі – а інакше просто не можна. Картина Ноа Баумбаха “Шлюбна історія” за дві секунди позбавляє подібних солодких ілюзій – потрібно вам це чи ні. Головні герої фільму – люди творчі, мало того, вони кіношники та театрали. Тож для театрального режисера з Нью-Йорка Чарлі (роль Драйвера) та його дружини, актриси Ніколь (Скарлетт Йоханссон) показові істерики, киплячі пристрасті та драматичні з'ясування стосунків – рідна стихія. У подружжя є дитина, син Генрі, але їхні відносини, враховуючи граничну егоцентричність пари, передбачувано та стрімко рухаються у бік прірви розлучення. Адвокати, які пропонують свої брудні методи, докори совісті та спалахи ненависті – всі ці принади цивілізованого розлучення чекають Чарлі та Ніколь попереду, а нам, глядачам, залишається або співчувати героям, або вчитися на їх помилках.
Звичайно, є класичний “Крамер проти Крамера” з Дастіном Хоффманом і Меріл Стріп, є доведена до абсурдності ненависть подружжя у “Війні Роузів” з Майклом Дугласом і Кетлін Тернер. Але, виявляється, у кожного часу є свій фільм про розлучення, який безжально характеризує як сам час, так і людей, які в ньому живуть і його створюють.
І Драйвер, і Йоханссон зіграли чудово - але особливо було моторошно спостерігати за нервовими зривами Чарлі. Справді, якщо ви звикли до флегматичного, поступливого та зібраного Драйвера – його гра в “Шлюбній історії” стане для вас великим сюрпризом. За цю роль Драйвер отримав номінацію на “Оскар”.
"Мертві не вмирають" (2019)
Після "вампірського" фільму 2013-го року "Виживуть тільки коханці", наступним логічним кроком для Джима Джармуша стало кіно про зомбі. Але якщо “Виживуть…” був атмосферною історією кохання (як більшість хороших картин із життя вампірів), то фільм про зомбі став скоріше комедійної притчею. При цьому Джармушу знову вдалося - навіть з огляду на обов'язкові полчища повсталих з могил трупів - не зрадити своїй фірмової неспішності і розважливості. Вже не кажучи про присутні у фільмі (і як завжди успішні) пошуки найважливішого у людині.
Отже, Драйвер грає Ронні Петерсона - напарника мудрого Кліффа Роберсона, шерифа невеликого містечка в американській провінції (о, цей приголомшливий у своїй комічній зворушливості дует з Біллом Мюрреєм). Одного разу розміреному життю поліцейських настає кінець – а все тому, що сталося ”зрушення полярної смуги” і з міського цвинтаря стали спочатку парочками, а потім натовпом навідуватись зомбі.
По суті, Драйвер багато в чому повторював образ флегматичного поета з "Патерсона", тільки цього разу був набагато зануднішим і песимістичнішим - діючи на нерви шерифу своїм вічним "Добром все це не скінчиться!". Ось так, абсолютно без видимих зусиль, Драйверу вдавалося бути і смішним, і кумедним, і милим одночасно - при цьому залишаючись абсолютно нормальною людиною, навіть у такій надабсурдній кінематографічній ситуації.
"Аннетт" (2021)
Кіношні мюзикли – річ дуже специфічна, і деякі глядачі навідріз відмовляються сприймати цей жанр всерйоз. Справді, ну як можна вірити і співчувати персонажу, який у самий невідповідний для цього момент раптом починає старанно співати добре поставленим голосом? Та ще й ще звиватися у танці? Звісно, існують винятки. Наприклад, відмінні кіномюзикли "Вестсайдська історія", "Волосся" або "Через Всесвіт" - але вони, на думку тих же скептиків, лише винятки, які підтверджують правило.
Що ж відбувається, коли за мюзикл береться Леос Каракс, один із найяскравіших, самобутніх та безкомпромісних французьких режисерів нашого часу? Якщо сценарій і музику пише легендарний гурт “Sparks”, що є геніальним дуетом братів Рона і Рассела Маелів? Якщо головні ролі виконують Адам Драйвер та Маріон Котійяр? А виходить у результаті один із найсміливіших і нетривіальніших мюзиклів в історії кіно. І не так завдяки самій розказаній історії, як тому, що творці зовсім не намагалися загравати з глядачем. Цим грішать практично всі мюзикли, але в цьому фільмі дуже багато моментів, здатних обурити непідготовлену публіку. О, тут нарешті Драйвер дав собі волю і нарешті зіграв по-справжньому огидного, мерзенного персонажа - стендап-коміка Генрі МакГенрі, що називається ще як "Мавпа Бога". Властива Драйверу деяка незграбність, яка завжди приваблювала прихильників і особливо прихильниць, тепер лише підкреслює всі негативні якості його героя. На таке здатні лише справді великі актори – і Драйвер один із них.
Його герой заводить роман із оперною співачкою, своєю повною протилежністю (Котійяр), у них народжується дочка Аннетт… І те, що дівчинку втілює на екрані звичайна дерев'яна лялька – ще не найдивовижніше в цій історії.
"Остання дуель" (2021)
Режисер Рідлі Скотт з однаковим успіхом може використовувати як довкілля для своїх героїв і майбутнє (“Той, що біжить по лезу”), і глибоке минуле. У середньовіччя Скотт вже повертався, успішно відродивши легенду про Робіна Гуда у фільмі 2010-го року. Але його "Остання дуель" - набагато серйозніша і безжальна спроба відродити атмосферу, звичаї та деталі того суворого часу. Більше того, він використовує дуже ненудний для глядача режисерський хід, коли одні й ті ж вирішальні події показуються очима всіх учасників конфлікту – і кожен вільний сам вибирати правду, яка йому сподобалася. Справді, так ефектно в кіно подібний прийом не використовувався з часів хрестоматійного фільму Акіри Куросави “Расьомон”.
Отже, у головних героїв-чоловіків стосунки дуже заплутані – колись вони були друзями, а тепер стали смертельними ворогами. Спочатку все ускладнювали інтриги, але потім, коли між ними встала жінка, справа набула найсерйознішого обороту. Лицаря Жака Ле Грі (Драйвер), капітана гарнізону, звинувачують у тому, що він зґвалтував дружину Жана де Карружа (Мет Деймон), лицаря та дворянина без титулу, господаря маєтку. Звинувачує, власне, сама дружина де Карружа, Маргарита (Джоді Комер). Звісно, обидва лицарі в суді гаряче нападають один на одного і відстоюють свою правоту – Ле Грі заперечує звинувачення, Де Карруж наполягає, що саме Ле Грі є мерзотником і ґвалтівником. А оскільки свідчення жінки в ті часи мало що означали, було вирішено, що правосуддя буде здійснено самим Богом. Влаштовується дуель – лицар, який переможе у поєдинку, і виграє суд. Є нюанс – якщо переможе обвинувачений Ле Грі, дружину де Карружа спалять… Судячи з усього, Ле Грі, герой Драйвера – справді ґвалтівник. Але він набагато освіченіший, чутливіший і розумніший, ніж прямолінійний персонаж Деймона. І в цьому випадку Драйвер чудово справляється з роллю негідника, у злочині якого, крім нього самого, винна епоха, яка його виховала.
"Дім Гуччі" (2021)
Наприкінці 2021 року Рідлі Скотт перевершив самого себе. Тієї осені в прокат вийшло одразу два фільми уславленого режисера, та сама “Остання дуель” та ще одна картина з Адамом Драйвером у головній ролі – бездоганний байопік “Дім Гуччі”. На хвилинку, Скотту на той час було вже 84 роки. Однак вік у випадку з режисером зовсім не був на заваді його професійній інтуіціїї. Рідлі Скотт не помилився, довіривши Драйверу зіграти в картині про знамениту італійську династію виробників дорогого одягу та інших аксесуарів. Актор чудовий в образі Мауріціо Гуччі - убитого в 1995-му кілером, якого найняла покинута дружина Патриція (більш ніж переконлива в цій ролі Леді Гага, ще один приклад ідеального кастингу).
І річ навіть не у тім, як несподівано елегантно, витончено і рафіновано виглядає Драйвер – так, зазвичай дещо незграбний. Тут можна посперечатися, який саме акторський трюк використовував актор – чи вибрав правильні костюми та окуляри, чи річ у тому, як він мружить очі і що відбувається з його щоками, коли він зніяковіло посміхається. Це не головне. А важливо те, як Драйвер примудряється показувати ту ледь помітну рису, яка переходить нормальна і адекватна людина, коли мова заходить про великі гроші, престиж, гордість і амбіції. Іноді у його Мауріціо виходить навіть балансувати на цій межі, як на канаті – довгий час залишаючись єдиним адекватним персонажем серед того ”гадюшника”, який показаний у фільмі. Це приклад філігранної та дещо недооціненої роботи Драйвера.
Раніше ми розповідали про найкращі ролі легендарного Леонардо Ді Капріо: як він дійшов від юного красунчика до головної суперстар Голлівуду. Прогуляємося життям живої легенди від культового "Титаніка" до скаженого "Одного разу в... Голлівуді".
Головне фото: Getty Images