Колись у 90-х Леонардо Ді Капріо явно недооцінювали високолобі кіношні критики. Аж надто дратував піднятий галас навколо суперзірки планетарного масштабу, яку зробив з нього “Титанік”. Але вже у нульових Ді Капріо став регулярно і наочно доводити, що він – не просто симпатичне личко. Зараз ніхто не сумнівається в його таланті – ми згадуємо найяскравіші роботи одного з найшанованіших акторів сучасності.
Чи були ви шанувальником картини Джеймса Кемерона, що прогриміла чверть століття тому (або навіть учасником масової істерії з приводу фільму і Ді Капріо), або ж ви дивитеся фільм вперше у 2023-му – неважливо. Зараз, коли до Ді Капріо як до актора прийнято ставитися більш ніж серйозно, настав час оцінювати фільм з висоти минулих років. Так, навіть якщо тоді, наприкінці 90-х і на початку нульових, ви не хотіли бути в загальній масі і заявляли, що терпіти не можете і сльозогінний фільм, і гарненького двадцятирічного Ді Капріо.
Робота Ді Капріо в “Титаніку” - наочний приклад того, за що його поважають і цінують найвідоміші режисери. Джейс Кемерон, який знімав одночасно мелодраму, що захоплює глядача, і фільм-катастрофу, поставив перед молодим актором завдання - грати так, як грали зірки золотої ери Голлівуду тридцятих-п'ятдесятих. Тобто прямо, з гордо випнутою харизмою і без будь-якої сучасної “чорнухи”. Саме таким, як новий Грегорі Пек, був Ді Капріо у образі свого героя Джека Доусона. Таким він залишався протягом усієї цієї історії трагічного та швидкоплинного кохання на борту “Титаніка”, що вирушив у свій останній рейс. Його партнерка Кейт Уінслетт, яка чудово зіграла кохану Джека, дівчину з вищого суспільства Роуз, була в захваті від Леонардо на знімальному майданчику. Настільки, що ще на кастингу заявила Кемерону: “Навіть якщо не візьмете мене, обов'язково візьміть Лео, він чудовий”. З нею важко не погодитись.
У нульових Ді Капріо став актором-талісманом для іменитого режисера Мартіна Скорсезе, знімаючись практично у кожному новому фільмі майстра. Прекрасний “Авіатор”, байопік про ексцентричного американського мільйонера, ентузіаста авіації та кінематографіста Говарда Хьюза – наочний зразок усіх талантів, властивих Ді Капріо та Скорсезе.
Багато хто забуває, що Скорсезе – не просто і не тільки режисер, який знімає будні американських гангстерів. Крім цього, йому чудово вдається відтворювати атмосферу і деталі минулих часів – досить згадати “Останню спокусу Христа” і “Епоху невинності”. В “Авіаторі” дія відбувається у 20-40-х роках, і це один із найяскравіших фільмів про той час. Ді Капріо зробив велику роботу, втілюючи найскладний образ Х'юза. Той страждав на ОКР (обсесивно-компульсивний розладо), що виявлялося в його одержимості гігієною та панічному страху мікробів. З іншого боку, Х'юз міг тижнями не митися, не голитися і не стригти нігті. Все це не заважало йому бути геніальним бізнесменом і ловеласом, який спокушав кінозірок. Ді Капріо провів сотні годин, спостерігаючи за людьми, які страждають від ДКР – у результаті його акторська гра у фільмі заслуговує на найвищі похвали.
"Відступники" (2006)
Перше та головне враження від “Відступників” - це те, що Скорсезе, певно, зняв його, перебуваючи на піку режисерського натхнення. У картині немає жодної хвилини “провисань” та моментів, коли у глядача виникне хоча б натяк на бажання позіхнути. Здавалося б, у картині з досить розповсюдженим сюжетом про “щурів” у мафії та поліції (власне, фільм – рімейк гонконгського бойовика “Подвійне рокіровка”) не може бути нічого нового та інтригуючого. Але Скорсезе примудрився зняти фільм так, ніби старий добрий кримінальний трилер - абсолютно нове слово у кінематографі.
У компанії, на хвилиночку, Джека Ніколсона, а також Метта Деймона, Мартіна Шина та Марка Волберга, Ді Капріо грає Біллі Костіганна, молодого поліцейського, засланого в банду мафіозі Френка Костелло (Ніколсон). ДіКапріо не тільки не тушується на тлі Ніколсона, який зіграв у цьому фільмі свою найкращу роль у 21-му столітті. Навпаки, у нього дивом виходить пригортати до себе всю увагу, не використовуючи при цьому жодних ефектних акторських знахідок. У всіх своїх реакціях на те, що відбувається, Леонардо приголомшливо природний і не шаблонний - начебто не існувало сотень і сотень бойовиків про поліцію і мафію. Природний і в любові, яка впала на голову його героя в самий невідповідний, а від того ще потрібніший момент, і в розпачі. Після цієї ролі дорослі та сильні чоловіки, які теж іноді плачуть, нарешті почали поважати Ді Капріо – вибачивши йому “Титанік” та постери в кімнатах своїх колишніх дівчат.
Цього не могло не статися – і 2012-го Ді Капріо нарешті знявся у Квентіна Тарантіно. При цьому, з такої нагоди, Леонардо зробив ще й те, чого практично не робив раніше – зіграв зразкового, запеклого лиходія та мерзотника. О, його герой, жорстокий плантатор і рабовласник Келвін Кенді – зовсім не карикатурний негідник. Але в той же час Ді Капріо розумів суть естетики Тарантіно і не грав за зовсім класичними канонами – дотримуючись найтоншої межі між драматизмом і реалізмом з одного боку, і явно штучною, дизайнерською “стильністю” з іншого.
За сюжетом, герой ДіКапріо – господар тієї дівчини-рабині, яку шукає головний персонаж, власне Джанго (Джеймі Фокс). А ще він розважається тим, що влаштовує бої без правил між своїми рабами – не до першої крові, а до першого трупа. Ді Капріо у своєму Келвіні Кенді продемонстрував глядачеві справжнє чудовисько, що мешкає на американському Півдні – і по вашій спині не раз пробіжить холодок від одного погляду Ді Капріо. До речі, під час однієї зі сцен актор справді сильно порізався об скло, коли в гніві вдаряв кулаком по столу. Хлюпала кров, але Леонардо не звертав увагу і не виходив із образу, поки Тарантіно не крикнув “Знято!”. Після чого на майданчику влаштували овацію, а дубль, звичайно ж, увійшов у фільм.
Ця чорна комедія з кримінальним відтінком – найбільш розбещений фільм із колись знятих Мартіном Скорсезе. Сценарій “Вовка з Волл-стріт” був написаний за однойменною автобіографічною книгою Джордана Белфорта, колишнього нью-йоркського брокера, успішного і нечистого на руку. Ді Капріо і втілює на екрані образ цього самого Белфорта – людини, яка найбільше на світі любить і цінує гроші. Звичайно ж, він - затятий гедоніст і як ніхто інший вміє витрачати ці гроші з жахливим розмахом. Жінки, автомобілі, наркотики, алкоголь, одяг – та ще наркотики. Але фільм - далеко не повчальна драма, о ні!
Жадібному монстру Джордану глядач починає дивним чином симпатизувати – врешті-решт він потішний, явно недурний, а іноді говорить разюче дотепні речі. Картина стала найуспішнішою за касовими зборами у Скорсезе, а ще вона потрапила до Книги рекордів Гіннесса як… фільм з найбільшою кількістю лайок. Звичайно, насамперед це іскрометний бенефіс Ді Капріо – насправді ніхто так геніально достовірно і водночас до кольок у животі смішно не показував у кіно параліч від передозування. Але й заслуги Марго Роббі у ролі другої дружини Джордана заперечувати не можна, особливо чоловікам.
"Той, хто вижив" (2015)
Після п'яти номінацій “вхолосту” Ді Капріо таки отримав свій довгоочікуваний “Оскар” за головну роль у картині мексиканського режисера Алехандро Іньярріту “Той, хто вижив”. Назва фільму говорить сама за себе. І ще - те, що сам Ді Капріо вижив під час більш ніж важких зйомок не набагато менше диво, ніж його герой, що залишився в живих. Ді Капріо грає звіробоя першої половини 19-го століття Х'ю Гласса – і це одна з найскладніших у всіх сенсах ролей у його кар'єрі.
Суворий чоловік Гласс втрачає дружину, сам мало не гине в сутичці з грізним ведмедем гризлі, його дитину вбивають - але він виживає. І починає мститись. Але для того, щоб помститися, йому ще потрібно знайти кривдника, а щоб знайти – продовжувати виживати. Виснажений, подертий, замерзаючий Ді Капріо – Гласс не здається. І що йому тільки не доводилося робити для того, щоб зберегти в собі життя, гнів і бажання помсти – навіть відігріватися в утробі мертвого коня. Як стверджував сам актор, він міг нарахувати 30-40 сцен, які були найскладнішими фізично з того, що він коли-небудь робив у кіно, включаючи постійні занурення у крижані річки на морозі. Крім цього, за словами актора, годували на майданчику просто жахливо. Було б злочином після цього не дати Ді Капріо його заслуженого “Оскара”.
Якщо у “Вовку з Волл-стріт” Ді Капріо був смішним, але при цьому зовсім не здавався вартим глузування, то черговий шедевр Квентіна Тарантіно “Одного разу в Голлівуді” – зовсім інша річ. У цій картині Тарантіно найвинахідливішим і найсміливішим чином переписує історію та міф – події розвиваються в Лос-Анджелесі 1969-го, у рік вбивства актриси Шерон Тейт, вагітної дружини режисера Романа Поланскі. Тейт та її друзі були по-звірячому зарізані членами банди Чарльза Менсона – одна з найжахливіших кримінальних історій другої половини двадцятого століття досі жахає своєю жорстокістю та безглуздістю.Але ж це кіно і хіба обов'язково нещасній Тейт знову гинути? Зовсім ні – і Тарантіно не дає відморозкам із банди Менсона це зробити, і Тейт (знов Марго Роббі) залишається живою.
Хто ж розправляється з менсонівськими покидьками на екрані? Голлівудський актор середнього віку Рік Далтон (Ді Капріо), про якого ось-ось забудуть, і його вірний друг та каскадер-дублер Кліфф Бут (Бред Пітт). Саме з ними виникає конфлікт у волохатих молодих людей з ножами, які намірялися розібратися з “свинями”, що живуть у розкоші. Але Бут – хлопець не промах, та й Далтон уміє поводитися з… вогнеметом. Тож до Шерон Тейт уже ніхто не дістається. Хепі-енд. Хоча “Оскар” отримав за роль у цьому фільмі Пітт, Ді Капріо виглядає не менш чудово в цьому чарівно іронічному образі Ріка Далтона, колишньої зірки з черевцем і безглуздою стрижкою. Ді Капріо рідко коли був таким зворушливо безглуздим на екрані – і водночас з величезною дулею у кишені. Як і задумував Тарантіно.
Раніше ми розповідали про 7 головних картин
легендарного Роберта Де Ніро.
У його фільмографії налічується симало достойних стрічок: недаремно ж його так полюбив сам Мартін Скорсезе! До речі, зовсім нещодавно у зірки
народилася сьома дитина
(акторові, на секундочку, вже 79).
