Австралієць Гіт Леджер був одним із найяскравіших акторів початку XXI століття – і неправильно вважати, що Гіт став по-справжньому культовою фігурою завдяки своїй ранній смерті у січні 2008 року у віці 28 років (внаслідок випадкового передозування ліків). Зовсім ні – на відміну від багатьох акторів, які пішли занадто рано (наприклад, Рівера Фенікса), Леджер встиг знятися в достатній кількості фільмів, які забезпечили йому не лише заслужену славу, а й прижиттєвий культ.
Сьогодні ми згадуємо найяскравіші ролі в його недовгій, але плідній кар'єрі. Тут є на що подивитися!
20 років тому навмисні анахронізми в кіно ще виглядали свіжо і навіть сприймалися як якесь одкровення - як у випадку з цією місцями смішною, місцями дуже романтичною картиною режисера Брайана Хелгеленда. Справді, дія фільму відбувається у чотирнадцятому столітті, а тут головні герої раптом як ні в чому не бувало пускаються в танок під хіти другої половини ХХ століття – на кшталт “Golden Years” Девіда Боуї. Та й поводяться персонажі так, ніби забігли на хвилинку в середньовіччя прямо з початку двадцять першого століття - але герой Гіта Леджера, бідний селянин Вільям Тетчер, з яким починають відбуватися дивовижні речі, не просто успішно поєднує в собі наївність і чистоту помислів старовини з цинізмом нашого часу.
Все починається з того, що раптово вмирає хазяїн Тетчера – лицар сер Ектор. Вільям, не довго думаючи, одягає його обладунки і вирушає перемагати у лицарських турнірах, видаючи себе за людину благородної крові.Принагідно Вільям закохується в красуню леді Джоселін (Шеннін Соссамон) – таких щенячих любовних захоплень, які б розчулювали, а не діяли на нерви налаштованому скептично глядачеві, в кіно не спостерігалося давно.
Після цієї картини Леджера неможливо було не запам'ятати і не відкласти у пам'яті як щось особливе. Було ясно, що цей актор не обмежиться подібними фільмами, якщо вже в цьому випадку Гіт явно зробив більше, ніж вимагав від нього режисер. Можливо, цьому сприяло почуття провини - під час репетиції однієї зі сцен Леджер випадково вибив списом Брайану Хелгеленд передні зуби.
"Горбата гора" (2005)
Про що цей фільм знають навіть ті, хто ніколи його не дивився і в принципі не збирається – у якомусь сенсі сама назва “Горбата гора” стала загальною. Так, картина Енга Лі – про несподіване, що шокує їх самих кохання двох молодих ковбоїв. Справжнісіньких ковбоїв, Енніса Дель Мара (Леджер) і Джека Твіста (Джейк Джилленхол) простих хлопців без претензій, що доглядають влітку за стадом овець на цій самій Горбатій горі. Любов у них теж справжня – тілесна, ніжна, з миттєвостями ревнощів та обов'язковими з'ясуваннями стосунків, що закінчуються таким самим неодмінним примиренням.
Події відбуваються на початку шістдесятих – у цілком ще пуританській Америці, і Енніс із Джеком намагаються вести нормальний, загальноприйнятий спосіб життя – одружуються на симпатичних грудастих дівчатах, заводять дітей, відрощують бакенбарди та животи – але все одно їх магнітом тягне один до одного, і справжнім раєм на землі залишається та сама Горбата гора. Все не може закінчитися добре – і сцена, в якій герой Леджера притискає до грудей сорочку, що колись належала його коханцю, залишається чи не найболючішою в кар'єрі Гіта.
Роль Енніса Дель Мара ще й залишається найсміливішою у послужному списку Леджера – не кожен актор навіть зараз, у наші супертолерантні часи наважився б втілити образ Енніса, цього трохи незграбного ковбоя, що став у результаті ізгоєм трагічних масштабів. Саме в цій ролі Леджер справді нагадує голлівудську легенду, з якою його часто порівнювали – Джеймса Діна. Готуючись до зйомок, Леджер не тільки навчався тонкощам верхової їзди, а й тренувався говорити з характерним техаським акцентом.
Террі Гілліам – один із тих режисерів, авторський почерк яких помітний буквально з перших кадрів. Те, як актори поводяться в цьому самому ретельно і прискіпливо збудованому кадрі - теж дуже важливо для Гілліама, і далеко не кожен актор насправді впорається з тими завданнями, які ставить геній. Справа тут не лише у харизмі. На знімальному майданчику у Гілліама потрібно бути в міру ексцентричним, кумедним і смішним, але не сміховинним, а ще бажано зовсім не таким, як перед камерами в інших режисерів. З усіма цими вимогами Гіт Леджер під час першого досвіду співпраці з Гілліамом впорався на “ура”.
У цій чудовій гротескній фантазії Леджер грає одного із знаменитих казкарів братів Грімм – Якова, і разом із Меттом Деймоном, який зіграв Вільгельма Грімма, Гіт склав один із найдотепніших екранних дуетів двадцять першого століття.
За сюжетом фільму, брати Грімм постають перед глядачами не стільки письменниками, скільки натхненними шахраями – вони інсценують атаку нечистої сили на якесь із німецьких сіл, а потім успішно воюють із “полтергейстом”. Так триває доти, доки в лісі біля одного з сіл не з'являється справжня чаклунка (її грає Моніка Беллуччі). За зворушливим Леджером, якому неймовірно йдуть круглі окуляри, спостерігати більш ніж цікаво - навіть те, як він постійно сує приладдя для писання собі до рота, здається якимось таємним акторським прийомом, що виправдовує участь у фільмі Террі Гілліама.На місці Леджера, за задумом режисера, міг бути Джонні Депп - але актор на той час був зайнятий на зйомках "Піратів Карибського моря".
"Кенді" (2006)
За останні кілька десятиліть знято достатньо фільмів різного ступеня важкості та повчальності про наркотичну залежність – але ця австралійська картина Ніла Армфілда явно виділяється на тлі побратимів за жанром. Несхожим її робить не лише сильна любовна лінія – а головні герої, наркомани-коханці Ден (Леджер) та Кенді (Еббі Корніш) так само залежні один від одного, як і від героїну. Справа в іншому - Леджер, граючи свого Дена, не лізе зі шкіри, щоб показати глибину падіння і ступінь морального розкладання наркомана, чим грішили свого часу багато прекрасних акторів, від Юена Макгрегора до Джареда Лето. Швидше навпаки – Ден чудово усвідомлює кожен свій крок у бік прірви та не тішить себе ілюзіями – на відміну від глядача, якому часом здається, що все буде гаразд.
Все дійсно може бути добре, тільки Ден далеко не відразу розуміє, з якої причини. Він заплющує очі на те, що кохання його життя Кенді спить з іншими чоловіками заради грошей, сам він дістає готівку і зовсім незаконними способами, він продовжує колотись і після того, як у Кенді трапляється викидень – але лише в самому фіналі картини до Дена нарешті доходить , що саме потрібно зробити для того, щоб і він, і Кенді були якщо не щасливі, то хоча б здорові ... І так, та сама сцена, в якій герой Леджера тримає на руках свою мертвонароджену дитину - ще одна з найсильніших за його участю.
“Мене там немає” режисера Тодда Хейнса – один із найнетривіальніших байопиків в історії кінематографу. Особливо ясно це стає в наш час, коли біографічні картини про легендарних музикантів з'являються буквально щомісяця – і деякі з них є найбезсоромнішим набором кліше, штампів та інших передбачуваностей. Фільм Хейнса про більш ніж легендарного Боба Ділана - зовсім інший випадок. Байопік вийшов таким, як власне пісні Ділана - він багатошаровий, дивний, в той же час запаморочливо сюрний і приземлено-строгий.
Картина надихнута, як заявлено в титрах «багатьма життями Боба Ділана», вона ж про ці багато життів і розповідає, найвитонченішими і несподіваними кіношними методами. Почати з того, що Ділана грають одразу кілька акторів. Найяскравіший образ музиканта – середини шестидесятих років – дістався …. Кейт Бланшетт, але якщо вона, за великим рахунком, займалася в кадрі чистою клоунадою, то Хіт Леджер отримав набагато складнішу і захоплюючу з драматичної точки зору роль.
Хіт грає Ділана середини 70-хх – людину, яка переживає глибоку творчу та особисту кризу. Сімейне життя йде шкереберть, він начебто і кохає дружину і тим більше дітей - але життя під одним дахом тепер неможливе, йому є що сказати в нових піснях, проте шедеври поки не пишуться, а поки що тільки дражнять своєю можливою появою. Хіт примудряється зіграти одночасно і розгублену, і все ще впевнену в собі людину – він не намагається імітувати диланівську харизму, на відміну від Бланшетт, зате вміло справляється з власною, додаючи у свою гру небачених раніше зрілих і навіть мудрих фарб.
"Темний лицар" (2008)
Після невдачі фільму 1997-го року "Бетмен і Робін" бетменівська франшиза була забута - але успішна у всіх сенсах картина "Бетмен: Початок" Крістофера Нолана в 2005-му відродила і "перезавантажила" супергеройську історію. Нолан набагато серйозніше поставився до справи, ніж його попередники – тепер ми мали справу з більш ніж добротно поставленою та знятою драматичною історією, яка сприймалася не лише як суто розважальне, а й як кінематографічне явище. У другому ноланівському фільмі, "Темний лицар", на чільне місце було поставлене протистояння між Бетменом (Крістіан Бейл) і найзнаменитішим лиходієм з коміксів - Джокером. Джокера зіграв Хіт Леджер - і ця роль була по-справжньому революційною.
Давно негативний персонаж у кіно не був настільки привабливим, настільки гидким і настільки божевільним – і справа тут не тільки в гримі, який швидше заважав, ніж допомагав Леджеру робити свого героя настільки справжнім і реальним у своєму перебільшеному і коміксному лиходійстві.
Джокер Леджера – і справді страшний персонаж. Його монологи з приводу походження шрамів на обличчі, щоразу менш правдоподібні – це вже у більшій мірі театр, ніж кіно, і фільм від цього тільки виграє і набирає вагу. У леджерівському Джокер немає і краплі тієї емпатії і людяності, яка спостерігалася пізніше в Джокері Хоакіна Фенікса - але Фенікс явно надихався роботою Леджера. Хіт же у свою чергу як джерела для натхнення обрав учасників найлегендарнішої панк-групи планети "Sex Pistols" - анархістів від музики Джонні Роттена і Сіда Вішеса. Зйомки фільму завершилися у листопаді 2007-го – за два місяці до смерті Леджера. За роль Джокера він отримав посмертний "Оскар".
Ця картина – результат другого (і на превеликий жаль, останнього) досвіду роботи Леджера та Тері Гілліама. "Імаджинаріум" виявився набагато більш похмурим, витонченим і водночас натхненним фільмом порівняно з "Братами Грімм". Ця досить жахлива і моторошна казка, сюжет якої розвивається в сучасному Лондоні - і, звичайно ж, на сприйняття картини більш ніж відчутно впливав і впливає досі той факт, що Хіт Леджер, виконавець однієї з центральних ролей, залишив цей світ у самий розпал зйомок.
За сюжетом, бродяча трупа акторів, очолювана літнім доктором Парнасом (Крістофер Пламер) рятує від смерті молодика (Леджер) – той висів на мотузці під одним з лондонських мостів. Прийшовши до тями, хлопець не міг згадати не лише власного імені, а й будь-якої іншої подробиці зі свого минулого. Тим не менше, доктору Парнасу вдалося дізнатися, що молоду людину звати Тоні і до останнього часу він займався благодійністю - а розповів йому про це дехто містер Нік (Том Вейтс), «охоронець мороку найвищого рангу». З містером Ніком у доктора Парнаса почалися стосунки з давніх-давен, ще коли Парнас був молодим і щирим у своїх помислах ченцем…
Леджер не встиг знятися у всіх необхідних сценах – у результаті за нього це зробили його друзі, Колін Фаррелл та Джуд Лоу, а також близький друг Гілліама Джонні Депп.Такий хід зробив картину ще дивнішою і водночас унікальнішою – проте навіть Деппу, Фарреллу та Лоу не вдалося повторити ту розгубленість на краю прірви, яка так явно проглядала в персонажі Леджера та його грі. Вона справді там присутня – і залишалася б у фільмі, навіть якби Леджер вижив у січні 2008-го. До речі, бути одним із вимушених "дублерів" Леджера побажав і Том Круз - але Гілліам (який після смерті Хіта взагалі хотів покласти відзнятий матеріал на полицю і забути про фільм) відмовив Крузу. На думку режисера, цю роботу мали зробити люди, які були справді близькі з Леджером за його життя.
Раніше ми розповідали про українську актрису Іванну Сахно, яка нині активно підкорює Голлівуд. Зовсім нещодавно киянка
засвітилася у серіалі "Асока"
, створеному за мотивами легендарної франшизи "Зоряні війни".
