Бред Пітт: актор, який довів, що він не просто "красива мордочка". ТОП-7 його фільмів

У Бреда Пітта, одного з найвідоміших акторів сучасності, ніколи не траплялося горезвісних “творчих кризів” та періодів простою – у 90-х він був так само відомий та затребуваний, як і зараз. Але Пітт має дивовижну і важливу якість – будучи від початку прекрасним актором, з роками він стає тільки кращим. Ми згадуємо найважливіші його ролі.

"Сім" (1995)

У     середині 90-х років минулого століття знімалося безліч детективних трилерів – але “Сім” Девіда Фінчера не просто витримав випробування часом, а став справжньою класикою кінематографа. В чому секрет? Звичайно, у режисурі самого Фінчера, який ретельно створював цю сиру, дощову, похмуру і безвихідну атмосферу. А ще – у блискучому акторському дуеті Моргана Фрімана та Бреда Пітта – одних із найкращих екранних детективів-напарників за останні півстоліття.

Пітт з радістю погодився на цю роль, бажаючи позбавитися свого романтичного амплуа і поблажливого ставлення до себе як до актора з “симпатичною мордочкою”. Спочатку на тлі мудрого, начитаного і стриманого детектива Вільяма Сомерсета (Фріман), його новий колега, молодий і амбітний Девід Міллс (Пітт, який спеціально схуд для ролі) здається людиною надто імпульсивною, смиканою, залежною від чужої думки - і взагалі не надто розумною . Але зовсім скоро між ними зав'язується дружба – і виникає та сама горезвісна кіношна "хімія".

Герої Пітта та Фрімана розслідують серію вбивств, явно вчинених маніяком, зацикленим на ідеї семи смертних гріхів. Пітту доведеться і пострибати по сміттєвих баках, і повалятися в калюжі на асфальті - але головне не це, а те, як він дивиться на героя Моргана Фрімана, коли той розповідає йому, наприклад, про Данте і Чосера. І, звичайно ж, фільм відомий своїм безжальним фіналом – одним із найтрагічніших в історії кіно. І тут весь тягар лягає на плечі Пітта - після цієї сцени ніхто вже не смів сумніватися в його драматичних здібностях.

"12 мавп" (1995)

Участь у цьому проекті Террі Гілліама, самобутнього майстра, учасника британської комік-групи “Монті Пайтон” та одного з найексцентричніших режисерів сучасності стала для Пітта ще одним важливим випробуванням. Чому випробуванням? Та тому що в ролі божевільного Джеффрі Гоїнса, лідера підпільної організації "Армія 12 мавп", Пітт пішов ще далі на шляху руйнування вже існуючого образа, того самого гарненького романтичного героя.

Ні, актор, що знімається у Гілліама, просто за визначенням не може користуватися всіма тими кліше, характерними для його образу, що вже склався у публіки – так було з Робертом Де Ніро в “Бразилії”, так сталося з Піттом, так буде з Джонні Деппом у "Страху та огиді в Лас-Вегасі". Пітт більше ніколи не грав подібних ролей. Його герой Гоїнс, який заразив за сюжетом планету в 90-х смертоносним вірусом, який безпечний тільки для тварин – справжній, клінічний божевільний. Бред у цій ролі схибнутий у кожному своєму русі, кожному сказаному реченні, у пластиці, у міміці – у кожному кадрі та кожну секунду.І при цьому ще Пітт примудряється не перегравати!

Готуючись до ролі, актор провів місяць у психіатричному відділенні університетського шпиталю у Філадельфії, спостерігаючи за пацієнтами – і був у результаті номінований на “Оскар” як “найкращий актор другого плану”.

"Як боягузливий Роберт Форд убив Джессі Джеймса" (2007)

Якщо послухати американські народні пісні про Джессі Джеймса, можна припустити, що жодного такого конкретного Джессі Джеймса насправді не існувало і це фольклорний герой із безліччю прототипів – на зразок Робіна Гуда. Справді, саме таким міфічним та гіперболізованим борцем за справедливість – чи просто хоробрим та класним хлопцем поставав Джессі Джеймс у цих піснях. Але він існував насправді – і набагато пізніше, ніж шляхетний розбійник із Шервудського лісу, у другій половині ХІХ століття.

А на початку двадцять першого сторіччя вийшов цей приголомшливий вестерн Ендрю Домініка, в якому Бред Пітт зіграв одну зі своїх найскладніших, багатошарових та суперечливих ролей. Чому суперечливих? Та тому що Джессі Джеймс насправді був холоднокровним вбивцею, який часто вбивав не без задоволення, а іноді й без причини, параноїдальним і егоцентричним типом, що вселяв жах навіть у своїх підручників у банді. Але він вів подвійне життя – ще у Джессі була сім'я, і ​​для дружини та дітей, які уявлення не мали, чим він насправді займався, Джеймс був люблячим чоловіком та батьком. Так, безумовно було в Джессі Джеймсі щось, що робило його героєм – чи то народних пісень, чи фантазій хлопчаків. І це набагато більше, глибше і незбагненніше, ніж  просто харизма. Саме це «щось» з таким успіхом демонструє Пітт у цій картині – і справа не тільки в його сумних очах, які навіть не дивляться у прірву, а є тією безоднею.

"Після прочитання спалити" (2008)

У братів Коенів є кілька сатиричних шедеврів (тут особливе місце посідає культовий “Великий Лебовскі”), але приголомшливий у своїй безжалісності “Після прочитання спалити” - просто майстер-клас з висміювання гріхів, грішків і просто недоліків та недоробок сучасного суспільства 21 століття.
У нульових потяг, що мчав у тартари, тільки вставав на рейки. Інтернет-знайомства, особисті дані, закупорені в комп'ютерні файли і розкидані де завгодно, ліпосакції та ринопластики з приводу і без, маніакальний ЗОЖ – всі ці чудові речі, мабуть, не просто тішать Ітана та Джоела Коенів, але ще й дико дратують. Як результат – не просто буркотіння з приводу, а ще одна віха у творчості. Фільм може похвалитися чудовим акторським складом. Джон Малкович, Джордж Клуні, Френсіс Макдорманд – усі вони серйозні, кумедні та сміхотворні одночасно, але чемпіоном у цьому сенсі виступає саме Бред Пітт.

З його безглуздою зачіскою, ідіотською манерою пити мінеральну воду, герой Пітта, співробітник фітнес-клубу Чад – один із найяскравіших ідіотів кінематографу 21 століття. Сюжет фільму закручений хвацько – дрібного чиновника з ЦРУ Осборна Кокса (Малкович) звільняють із роботи через його проблеми з алкоголем, той із горя та сповнений образи та почуття власної важливості сідає писати мемуари. Його дружина, яка шпигує за ним, залишає CD-R з писаниною Осборна в роздягальні фінес-клубу - він і потрапляє в руки Чада. Далі слідує справжня ода ідіотизму, яка не була б такою привабливою і досконалою, якби не таланти Пітта.

"Безславні виродки" (2009)

Пітт і один із найяскравіших режисерів наших днів Квентін Тарантіно вже давно хотіли попрацювати разом – але всі чекали нагоди. Для Тарантіно і Пітта було важливо, щоб їхній спільний проект був чимось справді надзвичайним – щоб виправдати весь той хайп, який, як вони справедливо припускали, виникне від однієї тільки новини про їхню співпрацю. Що ж, "Безславні виродки" і справді були особливим явищем у світі кіно. Ось справді, ніхто так нахабно, феєрично і бездоганно з погляду кіношного інструментарію не переписував світову історію – якщо пам'ятаєте, Гітлер і вся нацистська верхівка у фіналі цього шедевра гине у пожежі, влаштованій у паризькому кінотеатрі дівчиною-єврейкою.

Акторський склад, як завжди у Тарантіно, в “Ублюдках” підібраний бездоганно – усі герої картини яскраві по-своєму. Але саме ідеально продуманий і втілений образ лейтенанта Альдо Рейна (Пітт), нащадка перших поселенців з Європи у Новому Світі, бравого вусатого воїна з значним підборіддям і мужнім віхром волосся – став просто канонічним, справжньою новою віхою в кар'єрі Бреда. Він вершить страти над нацистами, незворушно розжовуючи свій бутерброд з ковбасою, він майстерно вирізує свастику у них на лобі ножем - і виглядає при цьому ідеально в кожному кадрі.Так, це вищий акторський клас – і ми ще навіть не згадували легендарну сцену, в якій герой Пітта видає себе за італійця, який вбрався у смокінг з нагоди прем'єри в кінотеатрі!

"Одного разу в Голлівуді" (2019)

Так, можна сказати, що останній на сьогодні  фільм Квентіна Тарантіно "Одного разу в Голлівуді" - освідчення в коханні того часу та місцю, в якому розвивається дія чергового шедевра майстра. Нагадаємо, справа відбувається наприкінці шістдесятих у Лос-Анджелесі – в основному, того літа 1969-го року, коли члени банди Чарльза Менсона по-звірячому вбили актрису Шарон Тейт (у фільмі її грає Марго Роббі). Але Тейт вбивають у реальному житті, у картині ж Тарантіно реальність того часу існує дещо за іншими жанровими та кармічними законами – хоч усі зовнішні ознаки і сам дух шістдесятих присутні у фільмі повною мірою.

І хто ж втілює на екрані все найкраще і найсвітліше з того, що може викликати болісний і солодкий напад ностальгії – навіть у тих, хто народився через десятиліття після описуваних подій? Ну, крім саундтреку, автомобілів та міні-спідниці Марго Роббі? Звичайно ж, Бред Пітт!

Саме Піт у ролі каскадера-дублера Кліффа Бута – втілення всієї тієї екранної “крутості”, якими славилися тодішні герої та символи Голлівуду на кшталт Стіва Маккуїна. Кліфф – простий мужик, який не зробив особливої ​​кар'єри, але він – ветеран Другої світової (а також людина, яка нібито вбила свою дружину, але це не доведено), особистий помічник і найкращий друг актора Ріка Далтона (Леонардо Ді Капріо). Кліфф просто лагодить антену Далтона на даху - і від нього не відірвати очей. Він просто їде Лос-Анджелесом на своїй машині, вдень або вночі, одну хвилину екранного часу, другу - ефект той самий. Ну а як він ударом відправляє в автомобільні дверцята тарантинівського Брюса Лі - ні, це потрібно бачити. За цю роль Пітт нарешті отримав "Оскар".

"Вавілон" (2022)

Природно, від картини, яка розповідає про Голлівуд двадцятих-тридцятих років минулого століття, можна було чекати блиску, гламуру та шику – особливо якщо цей фільм знімає Дем'єн Шазелл, “оскароносний” режисер “Ла-ла ленду”. Але "Вавилон" - не тільки про божевільні вечірки епічних розмахів, якими так славляться те десятиліття в Америці. Це ще й картина про трагедію людей, які не можуть наздогнати час – або вважають, що цей час не гідний того, щоб за ним гнатися. Це той драматичний період перетворення німого кіно в звукове – коли за бортом залишилися багато зірок, що стояли біля самих витоків цього виду мистецтва.

Саме образ героя Пітта, зірки німого кіно Джека Конрада, є справжнім якорем, який утримує всю драматургію фільму на плаву і не дає картині перетворитися на цілковитий хаос – з незліченними нервовими зривами на майданчиках і на тих же горезвісних вечірках. Так, Джек Конрад катастрофічно багато п'є, він самозакоханий, він не тільки змінює жінок як краватки, але ще й норовить одружитися з кожною з них. Але Конрад – справжній професіонал, здатний зіграти роль будь-якому стані. Мало того – він брила, людина честі та гідності, яка ніколи не назве чорне білим.

І якщо першу половину фільму Пітт примудряється бути комічним та лощеним одночасно, то в останню годину екранного часу актор демонструє непроглядні глибини людської трагедії – все з тією ж гідністю. Ще років 10-15 тому Пітт просто через вік не зміг би зіграти цю роль - але тепер він просто на коні.

Раніше ми розповідали про найкращі ролі живої легенди Голлівуду - Леонардо Ді Капріо. Кожна його робота - окремий вид насолоди, тому радимо до перегляду кожен із представлених нами фільмів!